Статті

Друк

Церковна політика імператора Костянтина Пагоната та історія VI-го Вселенського Собору

Це історичний екскурс подій до VІ-го Вселенського Собору. Оскільки політична ситуація Візантійської імперії – загроза Персії і мусульман, вимагала негайного вирішення внутрішньої проблеми між православними і монофізитами. Тому імператор Іраклій намагався всіма засобами вирішити дану проблему. План воз`єднання монофізитів з православними, винесений патріархом Константинопольським Сергієм та імператором, переріс в нове єретичне вчення про одну дію чи одну волю в Христі (монофелізм). Тут розглядаються причини виникнення цієї єресі, головні її захисники та події до VI Вселенського Собору. Історія Шостого Вселенського Собору, перебіг подій на ньому та догматичні визначення його завершують дану роботу та епоху христологічних суперечок Древньої Церкви.

Відповідно на уявний бунт патріарха Софронія після «щасливої» для Іраклія підтримки папи Гонорія в Константинополі виник задум видати імператорський едикт про віру під заголовком «Εκθεσις της πίστεως» («Виклад віри»). Він був підготовлений патріархом Сергієм ще в 634 р., але опублікований тільки восени 638 р. через затримку імператора Іраклія на новому арабському фронті в Сирії. Екфесіс, викладений у формі символа віри. У ньому: а) забороняються обидва вирази: і «міа енергія», і «діо енергії» під приводом, що обидва приховують в собі єретичний сенс; б) пропонується формула «ен теліма». Як це тлумачиться? Яка ця єдність? Відповідь: ενωσσις κατά σύνθεσιν без σύγχυσις и διαίρεσις. «Бог Слово – це одна іпостась, одна особа. Тому і не приєднується до св. Трійці через Ісуса Христа ніякої нової, четвертої особи. Не хтось інший творить дива, і не хтось інший страждає. Хоча деякі Отці і вживали вираз «міа енергіа», але воно ображає слух багатьох, бо думають, що цим заперечуються дві природи.

З іншого боку, деяких спокушає і «діо енергія», бо його немає у жодного із святих Отців і воно веде до думки про дві протилежні волі, в чому і полягає нечестя Несторія. Не поділяючи цього, ми сповідуємо, що є тільки одна воля Господа Нашого Ісуса Христа, Дійсного Бога, бо на жодну мить Його плоть, одушевлена душею розумною, не віддаляється від Бога Слова, іпостасно сполученого з нею, і що вона не діяла з власного почину і в осоружність волі Слова, але тільки тоді і так, як хотів Бог Слово» [3, с. 623]. Помилка такого мудрування була ось у чому. Оскільки унікальна Іпостась Христа була існуючою «раніше всіх віків» Божественною Іпостассю Логоса, Його унікальна іпостасна воля могла бути тільки Божественною. Але якщо у людства Христа не було своєї волі, це означало, що характеристики кожної природи після з’єднання, не зберігалися. Це означає, що людство перетворювалося на недосконале, пасивне знаряддя Божества, що механічно використалося Божественною волею. Після найближчого розгляду монофелітизм не міг бути сумісним ні з томосом папи Лева («бо кожна природа в спілкуванні з іншою проводить те, що їй властиво»), ні з Халкідоном («...через з’єднання... зберігається особливість кожної природи»). Воістину властивість дійсного людства – не пасивність, а свідоме виконання Божественної мети творіння. Навіть більше, якби особлива воля була у кожної Іпостасі, то в самій Божественній Трійці були б три волі. Отже, монофелізм, по суті своєї, принципово не відрізнявся від моноенергизму: у обох випадках заперечувалася повнота людства Христа. Поза сумнівом, відповідь на проблему моноенергизму і монофелизму, сформульована св. Софронієм і, пізніше, його учнем і духовним сином преп. Максимом Сповідником (можливо, найгеніальнішим богословом пізньопатристичного періоду), підводив риску під усіма христологічними дебатами, що почалися ще на Ефеському Соборі (431 р.). Тоді як термін «монофизитство» міг включати безліч різних напрямів (у тому числі і цілком сумісних з думкою св. Кирила, а отже, і з Халкідоном) часто взаємовиключних і суперечливих. Дебати VII в. зосереджувалися на головній проблемі необхідності сформулювати христологію, в якій, за словами сучасного грецького богослова митрополита Іоанна Пергамського (Зізіуласа), «у втіленому Христу могли б бути виявлені сенс тварної істоти і мета історії, в яких творіння і історія не втрачали б їх власних характеристик, завдань, спрямованості і динамізму» [1, с. 491]. Все це повторення думок патріарха Сергія в його листі до папи Гонорія, спрямованому проти синодики патріарха Софронія.

Проте треба було для ухвалення цього монофелітського акту заручитися згодою патріархів. Софроній Єрусалимський до 637 р. був відрізаний арабською облогою Єрусалиму і незабаром помер. Його місце зайняв Сергій Яффський, що прилучився до монофелітів. На Антіохійську кафедру, відрізану в 638 р. узяттям Антіохії арабами, Сергій в Константинополі поставив Македонія, і той, звичайно, прийняв екфесіс. Восени 638 р. Сергій на своєму синоді прийняв екфесіс з прямими погрозами всім незгодним. Кир в Олександрії приймає екфесіс із захопленням і складає подяки Богу за такого мудрого імператора. Сергій помирає 9 грудня 638 р. Його наступник Пірр, переконаний монофеліт, у січні 639 р. знову збирає собор, приймає екфесіс і бере підписи у всіх єпископів. Коли екфесіс дійшов до Риму, папа Гонорій вже помер (12 жовтня 638 р.). Обрання його наступника Северина відбулося швидко. Імператорський екзарх в Італії не встиг вчинити потрібний тиск, щоб зумовити обрання папи підписанням «Екфесіса». Але з метою тиску він захопив папський Латеранський палац. Тим часом римські клірики відправили до Константинополя апокрисаріїв для імператорського затвердження обраного папи Северина. Їх у дорозі затримали і примушували підписати «Екфесіс». Посли відмовилися внаслідок відсутності у них повноважень на це і обіцяли представити екфесіс на розгляд майбутньому папі. Іраклій затвердив вибраного папу, і в травні 640 р. посли були відпущені до Риму. Проте в Римі Северин чинив опір ухваленню екфесіса і припускав соборно відкинути його, але помер 9 серпня того ж року. A його наступник (з 24 грудня 640 р.) Іоанн IV негайно це зробив. Імператор Іраклій, дізнавшись про відхилення екфесіса в Римі, писав Іоану IV, що «Екфесіс» – справа не його, а патріарха Сергія, тепер уже померлого. Як видно, Іраклій вирішив відмовитися від активних дій на користь єресі. Він впав в тяжку передсмертну хворобу водянки і сечового міхура. Громадська думка вважала це покаранням Божим за його беззаконний шлюб з племінницею Мартіною. Незабаром Іраклій помер[1, с. 492].

Після його смерті настав період смути. Син Іраклія від першої дружини, Костянтин, протримався на престолі тільки 103 дні і, як вважав натовп, був отруєний Мартіною, другою дружиною Іраклія. Але сама Мартіна, яка почала правити від імені свого сина Іраклія ІІ (Іракліона) разом з останнім постраждала через шість місяців. Патріарх Пірр був усунутий від влади і відправлений на заслання, а на його місце було обрано Павла. Імператорський престол перейшов до онука Іраклія Константа. В Римі почали сподіватися, що політика Іраклія буде забута. Папа Феодор, наступник папи Іоанна ІV вів православну лінію свого попередника. На окружне соборне послання наступника Пірра в Константинополі – Павла – папа Феодор відповідав анафематствуванням «Екфесіса» і висловлював здивування, чому в них Константинополі цей акт ще розклеєний на стінах? Чому грецькі єпископи продовжують величати Пірра «святішим», ніби він і відрікався від престолу? Папа, з свого боку, посилаючи до Павла двох апокрисіаріїв, пропонує зібрати Собор і засудити Пірра як єретика. Папа Феодор підозрював у чому справа: Павло також був таємним монофелітом. Другий лист такого ж змісту папа Феодор відправив Константинопольському кліру і грецьким єпископам, в якому просив засудити Пірра і «все, що він зробив проти Халкидонського Собору» Так завжди розумілось монофелітсво на Заході, який наполегливо захищав Халкідонський Собор як справу папи Лева Великого. У відповідь на заклик папи митрополит острова Кіпр Сергій зібрав собор 29 травня 643 р., який висловив солідарність з римським Православ’ям, підкреслюючи згоду зі словами папи Лева і заявляючи готовність померти за Православ’я; треба знищити все, що суперечить Халкидонському Собору. Сергій повідомляє, що його попередник Аркадій мовчав, очікуючи виправлення хибних поглядів. Але тепер Сергій вже не живе цими ілюзіями. Сильну підтримку Рим і східні єпископи отримали в північнозахідній Африці, де собор єпископів у 646 р. протестував проти екфесіса.

Тут у цей час діяв проти монофізитства Максим Сповідник. Він народився близько 580 р. в одній з аристократичних сімей Константинополя. Був освіченим юристом і перебував на службі при самому імператорі Іраклії. Потім з 630 р. жив в константинопольському монастирі в Хрисополі (Скутарі). Близько 633 р., коли Софроній підняв боротьбу проти Кира Олександрійського, Максим його підтримував. Але чомусь в епоху появи “Екфесіса” ми не чуємо його голосу в Константинополі. Сергію на запит про майбутнє видання “Екфесіса” Максим покірливо відповів чернечим шанобливим листом, посилаючись на свою некомпетентність, але вказуючи на ряд труднощів, пов’язаних з “міа енергіа.” Здавалося, він не буде пристрасним борцем проти монофелітства. Але щось змінилося і в його зовнішньому і внутрішньому житті. Близько 640 р. безліч християн зі сходу і навіть з Єгипту втекла від нашестя арабів до Західної Африки, і Максим виявляється там як біженець. Біженці з Сирії, Єгипту і Лівії в Карфагенської Африки були налаштовані проти варварів, проти ісламу, але серед них було безліч монофізітов. На новому місці монофізіти захопилися пропагандою своєї єресі, організували свої монастирі, почали перехрещення тощо. Державна влада була вимушена втрутитися і карала монофізитських ченців відбиранням у них монастирського майна. Панівна церковна думка (і низів, і єпископату) тут була дружня церковному Риму і засуджувало єресь Сходу і константинопольських імператорів. Імператорський екзарх Григорій, син Микити, двоюрідного брата Іраклія, тримався цього православного напрямку. Можливо, він навіть розраховував повалити слабких синів Іраклія. Максим, що потрапив у це середовище, був прийнятий надзвичайно дружньо. Його біограф говорить, що його філософський розум і ораторський талант підкорили всіх: “He тільки клірики і єпископи, але і народ, і влада дивилися йому в рот і тягнулися до святого, як залізо до магніту, або як мореплавці захоплювалися піснями сирен, так і вони його промовами.” Коли тут опинився і Пірр, він спробував змовитися з Максимом. Але Максим не був схильний до “політики.” Тоді Пірр відчув, що йому, як ”політику” тут треба пристосуватися до абсолютно протилежного фронту. Він, ймовірно, злякався, що Григорій звідси прийде на константинопольський імператорський трон. Пірр охоче погодився виступити публічно на богословському диспуті з Максимом і, мабуть, наперед готовий був розіграти роль не тільки переможеного (що, ймовірно, він вважав неминучим), але і переконаного, щоб бути прийнятим всім цим “римським” середовищем. По –простому ця хитрість називається “грою в піддавки” [2, с. 467].

Диспут відбувся в липні 645 р., мабуть, в Карфагені, у присутності екзарха Григорія, багатьох єпископів і представників влади і суспільства. Точний протокол цього цікавого диспуту зберігся до нас і в зібранні творів Максима Сповідника, і у Мансі, і у Баронія. Екстракт його є і в лекціях Болотова. Ми не переказуватимемо цей цікавий для історії догматів і богослів’я матеріал. B ньому Пірр виступає у всеозброєнні освіченого богослова. Але і св. Максим над ним підноситься прямо велетнем діалектики, а грецьке мислення і грецька філософська мова блищать своєю перевагою над дерев’яною думки і мовою західних. Явно, що вся суперечка чужа духу і інтересу латинському світу. B кінці суперечки Пірр погоджується анафематствувати свої помилки і відправляється з Максимом до Риму, щоб “поклонитися гробницям апостолів і папі”, щоб вручити останньому своє письмове зречення від єресі. B Римі він був приєднаний до церкви папою Феодором на урочистих зборах кліру і народу. У своєму сповіданні Пірр відрікся від всіх аргументів, і своїх, і патріарха Сергія, і був знову відновлений папою Феодором як патріарх.

Папа ще раніше писав патріарху Павлу, поставленому замість Пірра, що зречення Пірра від константинопольської кафедри було наслідком політичного тиску на нього, а не викликане канонічними причинами. Тепер, із зреченням від єресі, канонічна причина взагалі усувалася. Зроблено було це не без розрахунку морально натиснути на Павла, монофелітство якого ставало все більш очевидним з його не зречення від “Екфесіса.” Навпаки, зречення Пірра викликало загальну сенсацію в Італії і в Африці. Ряд Африканських соборів (у Нумідії, Бізацені, Мавританії і Проконсульської частини (Карфаген)) винесли ухвали про знищення “Екфесіса” і писали про це папі, імператору до Константинополя і патріарху Павлу. Але ці щирі для Заходу ухвали потрапили в Константинополі в найсприятливішу в політичному відношенні атмосферу обгрунтованої підозри проти Африки. Граючий на православ’ї Африки екзарх Григорій дійсно замишляв повстання проти імператора Констанса II. І всіх єпископів з їх нападом на “Екфесіс», і папу з його акцією відновлення Пірра в правах патріарха підозрювали в свідомій співучасті в плані скидання державних і церковних властей в Константинополі і заміні їх Григорієм і Пірром. Що стосується Григорія, то він дійсно в 646 р. визнав зручним момент для того, щоб проголосити своє повстання і оголосити себе імператором. Ще свіжим у пам’яті був успіх Іраклія 36 років тому. Пірр вже мріяв, як він коронуватиме в Св. Софії Григорія, але цей план швидко був розвіяний наступними подіями. Араби рушили з Єгипту на Бізацену і в битві при Суфетулі Григорій був не тільки розбитий, але і убитий. Араби узяли важку данину за відхід з Бізацени. Тут і наближався кінець влади Риму в Африці! Цинічний східний “політик” Пірр, побачивши свою мрію зруйнованою, негайно ж втік з Риму в Равенну до візантійського екзарха Платона. Там він знову прийняв “віру” свого василевса і відправився до Константинополя. Обурений папа Феодор зібрав проти нього в Римі собор і виголосив анафему, підписавши її святою кров’ю з євхаристійної чаші [2, с. 468].

Папа тоді зажадав від патріарха Павла певної відповіді на питання про віру. Відповідь Павла була такою, що папа вважав за потрібне проголосити заборону Павлу. Павло у відповідь на це наклав інтердикт на церкву св. Плакиди в палаці папських послів в Константинополі. Патріарх Павло бачачи, що пряма проповідь “міа енергіа” і “ен феліма” приводить до смути, порадив імператору Констансу видати вже прямо декрет (а не соборну ухвалу, яким був “Екфесіс”) з суворим наказом припинити сперечатися про те і інше, що і було зроблено в 648 р. Павло повторив досвід Енотикону після досвіду Енкикліону Василиска. В декреті під назвою “Типос” наказувалось “не дорікати нікому і не засуджувати нікого за вчення у минулому про одну волю і одну енергію, ні за вчення про дві волі і дві енергії.” Наказувалося, щоб в ім’я миру в церкві “документи, що трактують це питання і з давнього часу вивішені в притворі великої церкви (зрозуміло, “Екфесіс”), були прибрані.” За непокору, окрім покарань церковних, накладалися і покарання від імператора: позбавлення посад і майна, а для низів – побиття і заслання. В порівнянні з екфесісом типос був кроком назад в монофелітстві. Порівнюючи вчення про одну і дві енергії в Христі, екфесіс покладав велику відповідальність на прихильників останнього вчення. В типосі аргументація тієї і іншої сторони відтворюється дійсно об’єктивно і однаково добросовісно. В екфесісі замість неприємного «дві енергії» монофеліти вводять «одна воля», жертвуючи улюбленим «одна енергія: типос відмовляється і від цього улюбленого виразу «одна воля», задовольняючись тим, щоб його не змінювали на прямо протилежний. Якщо порівняти спроби монофелітів зі спробами монофізитів, то екфесіс можна порівнювати з енкікліоном Василиска, а типос з енотиконом – Зенона. З цього виявляється, що монофізити вступили в життя з більшою енергією, ніж монофеліти: ті в енкікліоні могли мріяти про повну перемогу над халкідонською вірою, а ці прямо починають з поступок. І типос, і енотикон хочуть досягнути об’єднання шляхом замовчування точних догматичних формул; але типос «скромніший» ніж енотикон: вньому немає того прихованого докору Халкидонському Собору, який читається між рядками в едикті Зенона. [2, с. 469]. Здавалося б, наївно повторювати досвід насильницької зупинки догматичного руху, що жодного разу не вдавалося з часів аріанства. Але ось знову ця образа православного діофелітства, забороненого тут разом з єрессю монофелітства. Очевидно, як і раніше, цей захід не міг мати успіху, попри дійсне застосування репресивних заходів молодим Констою, який уявив, що він зможе зробити те, чого не досягла мудрість його праотців.

Суд над папою Мартином та Максимом Сповідником
Максим Сповідник і папа Мартин були центральними фігурами в монофелітській суперечці і стали її жертвами і мучениками. Папа Феодор помер, не дізнавшись про Типос. На його місце вибраний був Мартин, що був апокрісиарієм в Константинополі. Людина видатна за своїм статусом і своїми знаннями в спірному питанні. У цей час, після папи Іоанна IV, римський клір прагнув уникати представляти пап на затвердження імператорам – єретикам. Мабуть, не представлений був і новообраний Мартин. Першого своєю справою Мартин визнав необхідність соборно відкинути Типос. Він відкрив собор 5 жовтня 649 р. в Константинівській базиліці Спасителя в Латерані. Собор мав п’ять засі дань до 31 жовтня 649 р. Зібрано було багато єпископів(до 500 чоловік) з Італії, Сицилії, Сардінії, Африки. Був представник Сходу в особі Палестинського єпископа Стефана Дорійського, присланого до Риму ще Софронієм. Утворився собор, що наближався по авторитету до Вселенського. Після промови папи, що виклав історію питання, прочитані були документи, від архієпископа Равенни, від єпископів і ченців Палестини, від архієпископа Кіпрського Сергія і від соборів африканських. Потім були прочитані і єретичні документи: “Екфесіс», Типос, заяви Кира, Сергія, Пірра, Павла; потім – догматичні визначення п’яти Вселенських Соборів і цитати з Отців церкви. Потім у 20 канонах – анафематизмах засуджується все монофелітське вчення детально. B супроводі енцикліки акти були опубліковані, послані церквам і імператору Констансу II, але не патріарху Павлу, бо він ще раніше був папою позбавлений влади. На енцикліку папи позитивно відгукнувся не тільки Захід, але частково і Схід. Але двір вирішив подавити православну опозицію Типосу. Ще не роз’їхався Латеранський собор, як з Константинополя прибув новий екзарх Олімпій з жорсткими повноваженнями проти папи. Він повинен був зажадати ухвалення Типоса всім епископатом, кліром, знаттю і місцевими військами. Але ніхто на це не пішов, і Олімпію довелося думати про пряме насильство. Є розповідь, ніби Олімпій доручив одному своєму поштовому офіцеру вбити папу, підійшовши до святої чаші. Liber Pontifпcalis розповідає, що зловмисник осліпнув у момент наближення до чаші і не міг розгледіти нічого. Це вразило Олімпія і спонукало його примиритися з папою і навіть відкрити папі задум візантійського двору. Оцінивши становище і настрій місцевого гарнізону, Олімпій пішов, було шляхом африканського Григорія, почав думати про повстання проти Константинополя, проте він був або убитий в сутичці з арабами (сарацинами), або помер від епідемії в цьому поході. Вся ця політична авантюра і зрада Олімпія поставлена була Константинопольським двором в провину папі Мартину. Ніби-то папа знав про змови і не утримав Олімпія. Для Константинополя це було кращим способом звільнитися від сильного релігійного супротивника під приводом політичного злочину.

На місце Олімпія Константинополь призначає старого екзарха Італії Феодора Калліопу (653 р.) з дуже войовничим оточенням. Прибулі військові були налаштовані агресивно. Їм сказали, що в Латеранському палаці проти них заготовлено зброю і купи каменів. Калліопа послав військових провести обшук і призначив папі день свого власного візиту до нього. Папа вже декілька місяців лежав в подагрі. Побоюючись всього поганого, він наперед велів перенести себе в ліжку до престолу в домовій Латеранській церкві. Церква наповнилася ошаленілими озброєними людьми. Папському кліру був прочитаний указ імператора, що оголошував папу незаконно поставленим, а тому і позбавленим влади. Завершувалося все вимогою – доставити папу до Константинополя. Паралельно на словах додавалися різні звинувачення: і релігійні, і політичні. Ніби папа неправославно учив про Богородицю або ніби він посилав гроші сарацинам. Бажання Константинополя обмовити і занапастити папу було явним. Оскільки багато кліриків висловили бажання не покидати папу, то Калліопа брехливо пообіцяв узяти їх в подорож разом з папою. A народу, який викликував анафему проти обвинувачів папи Мартина, Калліопа вирішив за необхідне самому особисто пояснити, що справа йде зовсім не про питання віри, що між римлянами і греками немає ніяких відмінностей у вірі. Проте папа був перевезений в резиденцію екзарха в Палатінський палац. Звідти через день вночі узяли його одного з сімома служителями, таємно посадили на судно на Тібрі і вивезли в море, де пересадили на морський корабель. Міська брама була замкнута, щоб ніхто з кліриків папи не міг піти за ним. У дорозі варта поводилася з бідним хворим старцем, як з політичним злочинцем. He дозволяли сходити на берег, приймати милостиню від жалісливих людей. Охоронці по-варварськи забирали принесену провізію і глумливо з’їдали її на очах папи. Народ відганяли від “політичного злочинця.” Через три місяці плавання причалили до острова Наксосу (у Архіпелазі), де залишили папу на цілий рік під арештом. Висадили його на берег і помістили в готелі без жодних зручностей. За весь цей час в’язневі дали тільки два-три рази помитися. Нарешті, у вересні 654 р. привезли його до Константинополя. Висадили лежачого на ліжку папу на берег і нацькували натовп знущатися з “політичного злочинця», не відкриваючи секрету, що це за особа. Лише надвечір привезли папу у в’язницю “Прандеарія», де і протримали 93 дні, приховуючи від в’язнів його ім’я, щоб не змінити в кращий бік ставлення натовпу до в’язня [8, с. 530]. Тут 47 днів йому не давали води, щоб вмиватися, погано його годували, а він страждав хворобою шлунка. Старця виснажили до крайності. Нарешті, 19 грудня 654 р. зібралося судове відділення Сенату під головуванням сакеларія Вуколеона.

Нещасного в’язня на носилках принесли на суд. Зажадали стояти перед судом. І оскільки сам він стояти був не в силах, то два гайдуки повинні були підняти його і тримати. “Скажи, нещасний, яке зло задумав ти проти імператора?” – почав допит голова. Папа мовчав. Висунута була низка свідків. Це були підлеглі Олімпія і його солдати. Рятуючи свої голови, вони повинні були заслужити прощення за участь в справі Олімпія шляхом лжесвідчення проти папи. І вони брехали за підказками. Папа, чувши всі ці мерзоти, просив суддів не приводити цих свідків до присяги, щоб не обтяжувати їх злочину ще і клятвопорушенням. Коли запитали папу Мартина, що він на це скаже, він почав своє слово так: “Коли Типос був опублікований і присланий до Риму...” На цьому його обірвав префект Троїв: “Ти повинен говорити не про віру, а тільки про бунт і твою участь в ньому. Ти знав, що Олімпій кує окови на імператора, і ти його не зупинив. Навпаки, ти був з ним в змові.” “Ну, а ти, – відповів папа, – ти перешкодив Георгію і Валентину повстати проти імператора?” (Це було повстання в Константинополі, шляхом якого на престол поставлений був Конста, що нині царює.) “Чи вдалося вам перешкодити? Оскільки ж я (беззбройний), що міг я зробити проти людини, що мала в своєму розпорядженні всі сухопутні і морські сили Італії?” – До цього папа додав: “Прошу вас, Христа ради, зробіть зі мною швидше, що ви хочете. Всяка смерть буде для мене благодіянням.” Це було і простим запереченням здорового глузду, і отруйна стріла, пущена в лицемірів. За точний переклад цих докірливих слів папи з латинського, голова суду навіть облаяв добросовісного перекладача. Він зауважив, що це приймає спокусливий характер і що на цьому моменті вигідно вороже настроїти імператора проти Мартина. Він перервав засідання і відправився з доповіддю до василевса. Тим часом папу винесли на його носилках в атріум, тобто в двір судової палати, де вже зібрався натовп; звідси його виставили на особливий майданчик, спеціально призначений для показу злочинців натовпу. A навпроти з балкона свого палацу імператор міг бачити цю картину. Від нього генерал-прокурор Вуколеон повернувся із смертним вироком. Члени синкліту судді зібралися біля засудженого мученика. Виступив чиновник із зверненням до папи: “Ти боровся з імператором, на що ти тепер сподіваєшся? Ти відступив від Бога, і Бог відступив від тебе.” І він велів зірвати з папи його патріарший омофор і його чорно-білі чоботи, – це прикмети сану. Подаючи їх градоначальнику (префекту), сказав: “Візьми і розрубай їх на шматки.” Потім зірвали з папи його верхній священичий одяг, а нижню туніку роздерли в багатьох місцях і цим обголили тіло папи. Чиновник запросив натовп анафематствувати злочинця. Відгукнулося лише небагато. Народ був пригнічений і зітхав від співчуття мученику. З ланцюгом на шиї, і несучи попереду меч, папу провели по місту на гауптвахту (у преторій) і кинули в камеру з злочинцями. За годину відвели його в холодний карцер для смертників (у в’язницю Діоміда) вже з такою жорстокістю, що поранили йому ноги і залили кров’ю сходи в’язниці. Мартин був напівмертвим.

Одному клірику папи, дозволено було залишитися при ньому для послуг, але під наглядом спеціального сторожа, призначеного стерегти смертників. Тюремні сторожихи, мати і дочка, коли начальство віддалилося, змогли просунути страждальнику ковдру, щоб він не замерз. Пізно увечері з’явився посильний від градоначальника Григорія з їжею – висловити надію, що “дасть Бог, папа так не помре», і наказав зняти кандали з шиї. Папа нічого не сказав, тільки глибоко зітхнув. Він щиро нічого вже не хотів, окрім мученицького кінця своїх поневірянь [8, с. 532]. На другий день василевс був з візитом у хворого патріарха Павла і повідомив його про суд над папою. Це вразило Павла, який вже думав про смертні години. “Жаль мені, – вигукнув він, – ось ще й моя провина в цьому суді! Чи нe горе, що так поводяться з первосвятителями!” Павло прохав царя не чинити Мартину нових мук. Коли Мартин дізнався про це, він не зрадів, бо не бачив попереду нічого, окрім тюремних страждань. Він був правий, бо попереду не було просвіту. Павло помер. І папа знову був свідком людської низькості. Пірр клопотав про відновлення його на місці Павла. Але багато хто вважав дуже цинічним, щоб цей вчорашній “діофеліт” з його римським сповіданням в цю хвилину раптом вийшов би сухим з води. До папи у в’язницю з’явився чиновник Демосфен із завданням зібрати матеріал про ніби-то насильницьке виголошення Пірром в Римі його діофелітського сповідання. Папа, звичайно, сказав, що Пірр з’явився до Риму зі своєї доброї волі, що він заявив про щиру зміну його поглядів, і тому папа Феодор визнав його патріархом, бо Павло розглядався Римом, як поставлений незаконно. Демосфен допитував папу Мартина: чи не був Пірр у Римі закутий в ланцюги? Ось яка була брехня Пірра! Обурений Мартин сказав Демосфену: “Та зробіть же зі мною, нарешті, те, що ви говорили, порубайте мене на шматки, тільки знайте, що з Константинопольською церквою я в спілкуванні не буду!” [1, с. 493].

Пірр, звичайно, зрадів. Папа через три місяці тюремного ув’язнення в березні 655 р. був таємно переведений на корабель, засланий до нашого Кримського Херсонесу, де ще страждав до 16 вересня. Звідси він написав декілька листів, що відобразили його страждання в цьому “ведмежому” закутку візантійської держави серед варварського населення і в злиднях без необхідної їжі. Тут, на роздоріжжі хлібної дороги з Скіфії до Греції, папі не давали хліба. Він скаржився в листі: “Хліб відомий тут тільки по імені... Я дивувався і дивуюся з байдужості моїх друзів і родичів. Вони забули про моє нещастя. Здається, не хочуть навіть знати, чи існую я ще на світі чи ні. Хоча Римська Церква і не має грошей, але вона багата по милості Божій хлібом, вином і всім потрібним для життя. Очевидно, на людей напав страх, так що вони цураються навіть виконання заповідей Божих, страх там, де не повинно бути ніякого страху.” Папі дійсно було гірко, що порив любові до нього, свідком якого він був при першому арешті, зовсім зник. Імператорський терор залякав усіх. Мартина засмучувало і те, що римські клірики принципово зрадили його і з канонічного боку. Коли він був ще на острові Наксосі, вони вже поставили собі 10 серпня 654 р. нового папу Євгенія, а обрали його ще раніше, беручи до уваги, що ця дата є датою вже імператорського затвердження. Папа Мартин тоді був ще в Константинополі і не підозрював цього. Очевидно, що в імперії вважалося правилом: кафедра вважається вакантною, якщо її єпископ звинувачений державною владою, як політичний злочинець. І раніше, в аріанську епоху, замість засланого імператорським указом папи Ліверія був вибраний Фелікс II, і в епоху Юстініана замість звинуваченого в зраді Сильверія – папа Вігілій. Це приклад поступливості церкви перед вимогами державної влади. Очевидно, і стосовно до Мартина влада зажадала у римського кліру того ж прийнятого канонічного ставлення поза питанням про віру. Але у момент обрання Євгенія, Мартин ще не був формально засуджений. Клірики тут, звичайно, виявили легкодухість перед силовим тиском. 16 вересня 655 р. папа Мартин помер і був похований у Херсонеській церкві Богородиці Влахернської. Він зарахований до лику святих і грецькою церквою. Пам’ять його, як сповідника, святкується 11 (24 н.ст.) квітня і як мученика – 12 (25 н.ст.) листопада. Β той же час, як Феодор Калліопа заарештував в Римі папу Мартина, арештований був там також і преподобний Максим з своїм учнем на ім’я Анастасій. Він був простим ченцем. Інший учень Максима, теж Анастасій, був апокрісиарієм папи в Константинополі. Максима і Анастасія привезли до Константинополя ще задовго до Мартина у 653 р. і відразу ув’язнили. Але суд над ними був призначений лише після заслання папи Мартина до Криму, вже за патріаршества Пірра.

Суд проходив в тому ж складі під головуванням Вуколеона. Суд почався з питання: “Чи християнин ти?” – “Так, по милості Божій” – “Це неправда; якби ти був християнином, то не відкидав би імператора.” Мається на увазі візантійський погляд на канонічну роль імператора. І далі були пред’явлені звинувачення, як і папі Мартину, в політичному злочині, навіть в державній зраді: “Це ти зрадив сарацинам Єгипет, Александрію, Пентаполь, Тріполітанію і Африку.” Свідки стверджували, що Максим не радив префекту Нумідії Петру чинити опір арабам, бо Бог не допоможе імператору Іраклію за його єресь. Інші свідчили, що папа Феодор заохочував бунт Григорія посиланням на сновидіння Максима, якому ангели сказали: “Григорій – імператор, переможець!” Максим відкинув це, як наклеп. Третій свідок показав, що він в Римі від самого Максима чув, що той не визнає за імператором священницьких прав. На питання Максим відповідав без коливань. Що імператор не священик, Максим доводив тим, що на богослужінні імператори поминаються після осіб священного сану, на чолі мирян. У російській церкві на єктеніях імператорів поминали раніше священного чину, так що аргумент Максима не мав би сили. На звинувачення, що Максим вів пропаганду орігенізму, Максим просто відповів анафематствуванням Орігена, тобто приєднався до ухвали Константинопольського собору 543 р., що був якраз перед V Вселенським собором. Максима відвели у в’язницю. У той же вечір до нього з’явилися два сановники від імператора допитувати його про суперечку з Пірром в Африці. Максим, розповівши все, пояснив, що він не може мати спілкування з церквою Константинопольською через “глави” Кира Олександрійського, “Екфесіса” і Типоса. “А як же, – заперечили йому, – ось тільки що вчора прибули папські апокрісиарії, і вони готові причащатися з патріархом” [1, с. 494]. На жаль, це була правда! В цей час в Константинополі пресвітер Петро, майбутній патріарх, підготував хитрий план догматичного компромісу. Пропонувалося прийняти і одну волю по іпостасі, і дві волі по природі. І одна дія по іпостасі, і дві дії по природі, дивлячись на точку зору у кожному окремому випадку. Пірр зрадів цій вигадці! І вона (у котрий раз!) обдурила апокрисиаріїв папи.

Максим, почувши це, заявив, що апокрисиарії перевищили свої повноваження. У них на руках один лист до імператора, але немає папських листів до патріарха. Дійсно, місія цих апокрисиаріїв папи Євгенія обмежувалася простим донесенням про обрання папи і отримання формального твердження з боку імператора. Та і у момент від’їзду апокрисиаріїв з Риму їм була ще невідома смерть патріарха Павла і поставлення на його місце Пірра, і, взагалі, вони не мали повноважень входити в спілкування з Константинопольською Церквою. Преподобного Максима і його учнів, проте, дуже вразило це “падіння” римських послів, і преподобний Максим благав Бога, щоб Господь врятував віру в Римі і “ князь апостолів виконав свою обіцянку.” Пірр торжествував і, знущавшись, просив передати Максиму: “Подивимося, до якої ж тепер церкви ти належиш. До Константинополя, Риму, Антиохії, Олександрії, Єрусалиму? Всі тепер згодні.” Ось тут і сказав преподобний Максим ті слова, які ми читаємо в його житії: “Якщо і весь всесвіт почне причащатися з патріархом, я не можу причащатися з ним.” Це місце улюблене старообрядцям розкольникам, починаючи з Авакума. Тим часом, у липні 655 р. Пірр помер і його місце зайняв Петро. Він відіслав папських апокрисиаріїв до папи Євгенія з листом, що висловлює вчення про три волі, і з синодальним посланням про свій вступ на патріаршество. У синодику він висловлює спірне питання дуже незрозуміло. Коли папа Євгеній під час богослужіння в Santa Maria ad praesepe прочитав синодику Петра, народ зчинив галас і зажадав, щоб папа Євгеній, не виходячи з церкви, засудив це послання.

Очевидно, зміст його став відомий з усних повідомлень апокрисиаріїв. Папі довелося заспокоювати останніх. Це видно з подальшої поведінки римської церкви. Влітку 655 р. Максима викликали з в’язниціз його учнями на новий допит у присутностіпатріархів Петра і Македонія Антіохійського. Максиму Троїл знову погрожував смертю, якщо він не признається і не заслужить цим милості імператора. Максим оголосив, що всі звинувачення проти нього – наклеп, окрім одного, яке він визнає істинним: “Я багато раз анафематствував Типос.” – “Отже, ти анафематствував імператора?” – “Ні, не імператора, але документ, протилежний вірі і до того ж написаний не імператором.” – “Де і коли він був засуджений?” – “По-перше, на Латеранському соборі в церкві Спасителя і, по-друге, в церкві Santa Maria ad praesepe.” – “Чому ти любиш римлян і ненавидиш греків?” – “Я люблю римлян, бо однієї з ними віри, і я люблю греків, бо однієї з ними мови.” – “Ти говориш про Латеранський собор, але ж він був зібраний позбавленим влади папою Мартином.” – “Вигнаним, але не позбавленим» влади, – підкреслив Максим. Максима знову відвели у в’язницю, а на інший день оголосили, що Максим і його прихильники висилаються у Фракію: Максим – у Візію, монах Анастасія, – в Берберу, Анастасій – апокрисіарій – в Мосимврію без одягу і прожитку [7, с. 316]. Влітку 656 р. до Максима прибув від імператора Феодосій, єпископ Кесарії Віфінської з двома уповноваженими від імператора і навіть з подарунками, шукаючи змови з Максимом і через нього з Римом. Феодосій повів бесіди по суті і в дуже дружньому тоні. Максим в цій цікавій розмові (він зберігся в творах Максима) знову поборов своїми доказами Феодосія. Той погодився особисто за себе з формулою “дві волі і дві енергії” і запитав, чи поїхав би з цією формулою Максим до Риму від імені патріарха і імператора разом з Феодосієм? Максим погодився. Це все зворушило присутніх, і вони на колінах подякували Богу за початок миру. Максим після цього був переведений наказом імператора під Константинополь в монастир св. Феодора, в Рігион (біля Сан Стефано: Кочук – Текмедже). Сюди з’явилися до нього з тим ж Феодосі .м новіпосли: Троїл і патрицій Єпіфаній. Вони почали говорити зовсім інше: “Ми прийшли оголосити тобі волю василевса, але скажи наперед: чи виконаєш ти її?” Але в чому вона полягає, патриції відмовилися сказати наперед. Тоді Максим сказав їм: “Оголошую вам перед лицем Бога і Його святих ангелів, що, якщо цар повеліває мені що-небудь щодо справ миру цього, я охоче виконаю його волю.” Інший патрицій, Єпіфаній взяв на себе оголосити волю Консти. “Ось що цар наказав оголосити тобі: оскільки весь Захід і на Сході ті, хто захоплений в спокусу, поглядаючи на тебе, поширюють смуту і не хочуть мати спілкування з нами в справах віри, то нехай врозумить тебе Господь прийняти виданий нами Типос і вступити з нами в спілкування. Тоді ми підемо до тебе назустріч, відкрито перед всіма вітатимемо тебе, подамо тобі нашу руку, з честю і славою введемо тебе у велику церкву (у Софію), поставимо на нашому імператорському місці, разом вислухаємо літургію і причастимося Тіла і Крові Христової. Потім проголосимо тебе нашим Отцем, і буде радість не тільки в цьому місті, але у всьому християнському світі. Бо ми твердо впевнені, що коли ти вступиш в спілкування з нами, то приєднаються до нас всі, ті хто заради тебе і під твоїм керівництвом відпали від спілкування” [1, с. 317].

Це показує, яку величезну духовну роль зіграла в цей час особа св. Максима. “Справді –говорив Максим патриціям, – всі сили небесні не переконають мене зробити те, що ви пропонуєте. Яку відповідь дам я, не говорю Богу, але моєї совісті, якщо через пусту славу людську думку відкину спасенну віру?” Причину своєї відмови прийняти Типос преподобний Максим пояснював так: “Хто з вірних може прийняти цей указ, що забороняє говорити про те, про що повелів говорити сам Господь через Своїх апостолів і вчителів? Хто разом з нечестивими єретиками відкидає святих, – а такі люди, не хочуть говорити ні про одну, ні про дві волі в Христі, як наказує Типос, – той (пробачте мені за правдиве слово!) разом з дияволом відкидає Бога. Тому дивіться, щоб нам під приводом миру не впасти у відступлення від Бога, яке, за апостолом, повинне передувати антихристу. Робіть зі мною що хочете, але я ніколи не матиму спілкування з людьми, що приймають Типос” [3, с. 624] “Ти вважаєш нас єретиками, – говорили вони, – але знай, що ми більш християни ніж ти і більш за тебе православні. Ми визнаємо в Христі божественну і людську волю.”“Якщо ви віруєте, – відповів на це Максим, – як навчає Церква, то навіщо примушуєте мене прийняти Типос, який знищує цю віру?” – “He знищує, – закричали патриції, – а тільки примушує мовчати про спірні вирази заради церковного миру.” Потім патриції не витримали і почали кричати на Максима. Один з них сказав: “Здається, тебе треба вивести в місто, поставити на площі, зібрати всіх блазнів, балаганних комедіантів, розпусників, всю чернь і примусити їх бити тебе по щоках і плювати тобі в обличчя.” І сенатори, дійсно, стали плювати на Максима і бити його. Пригнічений цим, єпископ Феодосій ледве зупинив їх звірство[ 3, с. 624]. На інший день Максима вивезли в Селімврію і звідти – в Берберу, де був один з учнів Максима, загрожуючи всім їм разом долею папи Мартина. Цілих шість років, до 662 р., протримали всіх засланців в цій глушині і знов викликали до Константинополя для остаточного покарання. На місцевому соборі викликаним вимовили анафему разом з папою Мартином, патріархом Софронієм і іншими православними і передали засуджених в руки цивільних властей. За життєписом, Максима бичували воловими жилами, йому відрізали язик і відсікли праву руку. Потім він проведений був у такому вигляді по всіх дванадцяти кварталах Константинополя і разом з двома Анастасіями засланий на Кавказ. Лист із Кавказу апокрисиарія Анастасія не повідомляє про це жахливе скалічення св. Максима. Їх привезли в Лазіку (Кутаїська губернія), тут їх розділили і розіслали по різних військових фортецях, де св. Максим і чернець Анастасій померли в тому ж 662 р. A Анастасій, апокрисиарій прожив ще 4 роки. Перед самою революцією Синод доручив професору А. І. Брілліантову досліджувати всі можливі археологічні сліди і перекази про місце кончини св. Максима. Хаос революції перервав цю роботу.

Стосунки між Константинополем і Римом
Терор і залякування Константинополя, які були застосовані до всіх, хто не погоджувався прийняти монофелітство, тимчасово змусили мовчати всю імперію. Навіть у Римі клірики притихли. Папа Євгеній помер у 657 р. Його наступник Віталій вирішив покірливо послати свою синодику не тільки до імператора, але і до патріарха Петра. Петро йому відповів. Обидва зробили вигляд, що нічого не відбулося. Імператору це було особливо потрібно. Він вже задумав втекти з Константинополя до Риму і тому шукав примирення з римським суспільством, роздратованим з часу страти папи Мартина. Конста, як відомо, стратив з політичних підозр свого брата, який був дияконом і його тихо мовчки прозвали каїном. Після вбивства брата, його особливо мучили нічні жахи. Брат являвся йому з чашею, наповненою кров’ю і пропонував причаститися. Конста прийняв послів папи виключно дружньо і послав до Риму розкішний євангелістарій, прикрашений дорогими каменями. Ім’я папи Віталія внесене було вперше після Гонорія в диптихи Константинополя. Конста здійснив свій задум, переселився в 663 р. до Риму. Старий Рим був задоволений цією честю. Папа в урочистій процесії за шість миль від міста зустрів імператора. Конста відвідував пам’ятники і храми Риму, роздаючи подарунки. Римлянам здавалося, що імператор православний. Навіть коли Конста досить цинічно наказав узяти на державні потреби всю бронзу з куполів церков, у тому числі і дах з Пантеону (Santa Maria ad Martyres), папа Віталій не протестував відкрито. Порівняно скоро в Сиракузах саме за свої експропріації Конста викликав проти себе палацовий переворот. Він був убитий в 668 р. Змовники проголосили імператором Мжежа (Mesecius), судячи з імені, вірменина. Але син Консти Костянтин здолав Мжежа й утвердився імператором. Він повернувся до Константинополя і прозвався Погонатом, тобто бородатим (πωγωνιον), оскільки ніби то відправився на боротьбу проти Мжежа ще без бороди, а повернувся бородатим. Хоча Костянтин Багрянородний згодом називає Пагонатом ще і його батька – Консту. Загравання Консти з римлянами не могли загоїти ран, заподіяних Типосом і стратами Мартина і Максима. І незабаром самі по собі стосунки зіпсувалися. Патріархи Константинополя перестали посилати свої синодики до Риму, а імена пап після Віталія перестали вноситися в диптихи. Але непомітно, щоб це відбулося внаслідок монофелітського ересі патріархів – Фоми, Іоанна, Костянтина (667-677 рр.), бо VI Вселенський собор їх в цьому не звинуватив. Але, мабуть, в Римі після вкрай поступливого Віталія повернулися на колишню строгу позицію [5, с. 266].

Проте і сам Костянтин Пагонат був байдужий до Типосу. Патріарх Феодор (677-679 рр.) не послав до Риму своєї синодики, побоюючись, що його там не приймуть. Він послав тільки напутливе послання запрошуючи римську церкву до відновлення спілкування з Константинополем. Проте Феодор (VI Вселенським собором визнаний православним) разом з Макарієм Антіохийським наполягали перед імператором, щоб викреслити з диптихів всіх наступників Гонорія. Ймовірно з мотивів дотримання престижу Константинопольської кафедри. Але Макарій Антіохийський, очевидно, мав окремі, єретичні думки. Імператор Костянтин Погонат, що прагнув церковного миру, був поза цими амбіціями. He зважаючи на Феодора, він 12 серпня 678 р. надіслав дуже ввічливий лист папі Домну або Дону (676678 рр.), іменуючи його “вселенським папою – οικουμενικος παπας.” З початку царювання він бажав “церковного єднання – καθολικη συναθροισις” і примирення двох тронів. Тепер він продовжує розвивати ідею, висловлену в протрептику патріарха Феодора. Він знаходить, що суперечка йде через неістотні слова. Треба цього уникнути і, поки політичні умови заважають скликати вселенський собор, скласти перед-соборну конференцію. Костянтин просив послати трьох римських кліриків до дванадцяти єпископів зі всього Заходу і чотирьох ченців з чотирьох грецьких монастирів Риму. Імператор, запрошуючи делегатів, писав папі: “Просимо прислати потрібних і здатних чоловіків, що мають пізнання у всьому богонатхненному Писанні і що володіють бездоганним знанням догматів, чоловіків, які принесли б з собою потрібні книги”. Держава давала гроші, документи і кораблі для подорожі. Тим часом папа Домен помер і на його місце був вибраний Агафон (678-681 рр.). Але характерно, що папа Агафон у відповідному листі на ім’я імператора зізнається у відсталості римської освіти перед грецькою. Він пише: “Чи можна у людей, що живуть серед варварів і працями рук своїх з великими зусиллями добувають собі хліб насущний, шукати повного знання Писань? Ми зберігаємо законно складені визначення святих наших попередників і святих соборів, зберігаємо в простоті серця і без жодних двозначностей. Що ж до світського красномовства, то не думаємо, щоб у наш час можна було знайти кого-небудь, що може похвалитися великими пізнаннями, тому що в наших краях постійно лютують повстання різних народів, які борються між собою, то біжать в різні боки і грабують. Світського красномовства немає у людей неписьменних.” Але за точність передачі послами переказу римської віри папа ручається і просить імператора їх прихильно прийняти [5, с. 267].

B кінці прикладено у формі символічного викладу “Сповідання римської церкви” із спірного питання. Воно дійсно чудово а своєю простотою, ясністю і правильністю. Це “Сповідання” зіграло свою позитивну роль в ухвалах собору і було за значенням в деякій мірі аналогічним Томосу папи Лева для IV Вселенського собору. “Сповідуємо, що кожна з природ Христа має природні властивості: людська – всі людські, окрім гріха. Але, сповідуючи дві природи, дві природні потреби в Єдиному Господі Ісусі, ми не вчимо, що вони опираються і ворожі один одному (як істини, що помиляються на шляху, звинувачують апостольське передання). Ми не вчимо, що вони розділені ніби на два обличчя або іпостасі, а говоримо, що Один і той самий Господь Ісус Христос має в Собі, як дві природи, так і два природні бажання, і дії Він має від вічності загальні з Єдиносущним Йому Отцем, а людське прийняте від нас разом з нашою природою в часі. Як природи, що з’єднуються в Одному Христі, дві, так, справді, дві і їх дії, які з їх природою властиві Одному і Тому ж Господу Ісусу Христу” [1, с. 494]. Папа запевняє, що “апостольська Церква – мати імперії” завжди зберігала це правило віри і, за благодаттю Божою, ніколи не впадала в єресі. Це чисте вчення, прийняте на початку від апостолів князів, буде непорочним до кінця, за обіцянкою Господа: “Симоне! Симоне, це сатана просив, щоб сіяти вас як пшеницю, але Я молився про тебе... і ти... навернувшись, утверди братів твоїх” (Лк. 22:31-32). Папа Агафон хоче наслідувати приклад своїх попередників. Він висловлює історію єресі. Але всюди замовчує випадок з Гонорієм. Просить імператорів та Константинопольських патріархів відкинути єресь і прийняти православне учення, яке спирається на непохитну скелю римської церкви. Папа багато разів повторює про непогрішність всіх своїх попередників і цим дає зрозуміти, що і Гонорія він не вважає таким, що впав в єресь.

Новий папа з натхненням прийняв пропозицію імператора. Щоб надалі не відбулося суперечок і розділень на самому Заході, папа вирішив зібрати думки всіх своїх церков, навіть за межами власне імперії, у “варварів”: лангобардів, франків, слов’ян, готів, британців. Тому папа не відразу послав депутатів до Константинополя. Він вирішив заздалегідь на соборі в Римі все з’ясувати і цим озброїти своїх представників проти залучення їх в теологічні суперечки. Було приготовлене послання і під ним зібрано до 125 єпископських підписів. Воно називається актом Римського собору, що відбувся біля Великодня 680 р. Дюшен вважає його просто актом, підписаним без скликання собору. Під цим актом ми читаємо підписи Вільфріда – єпископа Йоркського з Британії, єпископа Деодата з Австразії (Галію), Фелікса – єпископа Арльського і представника єпископа Тулонського. Підписи від місцевих соборів: у Павії (Міланського діоцеза) і в Хизфілде (Йоркського діоцеза). Дуже чекали в Римі і хотіли б бачити делегатом Феодора Кентерберрійського, главу англо-саксонскої місії, вченого грека. Але він не прибув. Результатом собору було посольство депутатів у Константинополь з посланнями від отців собору і від самого папи [7, с. 319].

У своєму посланні папа викладає вчення про дві волі в Христі на основі передання римської церкви, яка ніколи не відхилялась від шляху істини, чистота вчення якої завжди залишалась непошкодженою. Тому і попередники папи Агафона, коли константинопольські патріархи практикували нововведення, безперестанно захищали православ’я і викривали помилки: Сергія, Пірра, Павла і Петра. І тепер папа всіх закликає навернутись до православного вчення, яке міститься в Петровій церкві, яка не затьмарила світла свого вчення і далека від будь-яких помилок у вірі. Послання отців собору також сповнене похвалами православ’ю Західної Церкви. «Світло вчення нашої кафоличної і апостольської віри, виходячи від джерела всього світла – Христа, через князів апостолів Петра і Павла і їх наступників на римській кафедрі до Агафона включно, світити всьому світу, і ніякий морок єресей не потьмарить його». Далі отці собору зізнавались, що у зв’язку з несприятливими зовнішніми обставинами вони не володіють глибокою богословською вченістю, а тому просто сповідують передане вчення про дві волі і дії в Христі і засуджують провідників монофелітів: Феодора фаранського, Кира олександрійського і Сергія, Пірра, Павла і Петра константинопольських. Послами від римської церкви, що повезли ці документи, були пресвітери Феодор і Георгій і диякон Іоанн. Як заступники папи, вони підписувалися потім під протоколами собору на першому місці. Від західного єпископату – три італійські єпископи: Абунданций Патернський, Іоанн з Реджіо і Іоанн з Порту Римського. Потім пресвітер Феодор – представник Равеннської церкви – і чотири грецькі ченці. Всього десять чоловік. 10 вересня римські делегати прибули до Константинополя, де були прийняті з великою пошаною, і далі брали участь в урочистій процесії до Влахернського храму Богородиці. Константинопольським патріархом в цей час був вже не Феодор, Патріарх Феодор, як і раніше, не вірив в миролюбність римської церкви і викреслив ім’я папи з диптихів. Імператор, навпаки, в цей час дійшов думки, що конференцію слід перетворити на вселенський собор і тому вирішив прибрати непримиренного патріарха Феодора. Рішучого противника римської церкви було усунено, а патріархом став Георгій. В нього також були монофелітські погрішності, але він був налаштований мирно. У день прибуття делегатів імператор написав на ім’я Георгія Константинопольського сакру, якою доручав йому скликати Вселенський Собор і сповістити про це Макарія Антіохійського, титулярного патріарха, який мешкав у Константинополі. Олександрійська і Єрусалимська кафедри в цей час були без предстоятелів, але й ці кафедри мали на соборі своїх представників в особі пресвітера Павла – місцеблюстителя олександрійського престолу і пресвітера Феодора, місцеблюстителя єрусалимського престолу. Таким чином, перевершивши очікування імператора відбувся Шостий Вселенський Собор.

Шостий Вселенський Собор та подальша історія монофелітства Склад собору та перебіг подій
7 листопада у Константинополі було відкрито під головуванням імператора Костянтина Пагоната Шостий Вселенський Собор. Більша частина засідань Собору відбувалася у великій “купольній” залі трулла всередині царського палацу. Ось тому і продовження цього собору через 10 років (690-691 р.) спеціально назване собором “Трулльським.” З 7 листопада 680 р. по 16 вересня 681 р. відбулося всього 18 засідань. Число учасників собору весь час зростало. До кінця воно досягло числа 174. Головував до 12-го засідання особисто імператор, оточений патриціями. З лівого боку від нього сиділи легати папи, за ними – представник Єрусалимський ієромонах Георгій. З правого боку сиділи патріарх Константинопольський Георгій, Макарій Антіохийській і уповноважений Олександрійського патріарха ієромонах Петро. Посередині зали лежало Євангеліє. B кінці 11-го засідання імператор оголосив, що державні справи заважають йому головувати особисто, а тому він передає цю роль його заступникам патриціям. Під протоколами, проте, імператор підписався після всіх ієрархів, і не за формулою, як єпископи, а лише: (читав і схвалив). A його заступники ніякого підпису не ставили. На закінчення імператор заявив, що він збирав собор не для яких-небудь політичних цілей, а заради миру церкви і церковної істини. І дійсно, собор представляв собою ідеальну картину повної відсутності тиску політичної влади, що взагалі бувало часто і повної свободи богословських думок і слова. Богословські суперечки велися спокійно, докладно, перевірялися по документах всі цитати і посилання. Собор був не на словах тільки, а насправді “соборною” роботою богословської думки [6, с. 716]. На 1-му засіданні були 43 єпископи. Перше слово узяли папські легати і звернулися до імператора з проханням дати їм пояснення, як і чому в Константинополі і взагалі на Сході виникли догматичні суперечки, які 46 років тому почали вводити патріарх Сергій, а за ним – Павло, Пірр тощо. Тоді імператор запросив до слова Георгія Константинопольського, Макарія Антіохійського і останнього однодумця, ченця Стефана, що мав репутацію освіченого богослова. Від імені двох патріархів затверджено таку заяву: “Ми не винаходили нових виразів. Ми задовольнялися вченням Святих Вселенських Соборів, святих Отців, патріарха Сергія і його наступників, так само як і папи Гонорія, і Кира Олександрійського. Вони навчили нас так про волі і енергії. І ми готові це довести” [4, с. 688].

Тоді принесені були з архіву справжні акти соборів. Розгляд почався з актів III Вселенського собору, бо актів I і II не існувало. Під час читання листа св. Кирила Олександрійського до імператора Феодосія II з виразом про Ісуса Христа “воля Його всемогутня” патріарх Макарій вигукнув: “Ось доказ, що в Христі одна воля!” Взагалі патріарх Макарій відразу виявив себе наполегливим монофелітом. На це папські легати, східні єпископи і імператорські чиновники відповідали, що тут св. Кирило говорить лише про божественне єство Христа, яке у Hьогo загальне з Отцем і Святим Духом і тому всемогутнє. Тут немає мови про одну або дві волі в Христі. На 2-му засіданні (10 листопада) читали діяння IV Вселенського собору. При читанні знаменитого Томоса папи Лева папські легати відмітили ясне вчення. Макарій сказав: “Я не вчу про двіенергі ., але іпапа Лев тут такого виразу, як “двіенергі .», не вживає” Досить сміливе на це зауваження Макарія, « Ми тільки що процитували слова папи Лева: “duae operationes.” Що ж воно означало б, якщо за ним не мислилися б “дві енергії”? “Отже, ти думаєш, що Лев говорить тут” – заперечив імператор. Макарій відповів: “Я не вживаю чисел, а говорю разом з Діонісієм Ареопагітом про боголюдські дії.” – “А що ти під ним розумієш?” – запитав імператор. “Я теж цього не визначаю», – відповів Макарій [4, с. 689]. Ці ухильні відповіді Макарія були свідоцтвом його ідейного збентеження, але не боязкості в сповіданні свого монофелітства. Надалі він зі всією відвертістю і щирістю захищав монофелітство. На 3-му засіданні (13 листопада) приступили до V Вселенського Собору. Тут на самому ж початку виявилося підробка підшитого до актів Собору твору ніби-то Міни, патріарха Константинопольського до папи Вигілія, що трактує питання про волі. Із самого анахронізму цього питання для епохи V собору явно було, що це фальсифікація. Легати протестували проти читання документа, і він був зданий в комісію для дослідження. Сам імператор, чиновники і єпископи переконалися, що три зошити першої книги актів собору не мають нумерації і за почерком відрізняються від четвертої, яка має відмітку: № 1. Потім в архіві збереглася папка паперів від патріарха Міни. І тут жодного листа Міни до папи Вигілія не записано. Та і помер патріарх Міна раніше V Вселенського Собору ще в 552 р. Імператор велів вирвати вставні зошити. Коли стали читати другу книгу актів, серед них зустріли два листи папи Вигілія до імператора і імператриці з вченням про “міа енергіа” (una operatio). Легати знову опротестували ці листи, як несправжні. Вони говорили: “якби такий лист було включено в діяння, то і собор зробив би ухвалу про “одну енергію», тим часом в діяннях немає нічого подібного”. Комісія потім відкрила, що в записі 7-го засідання V Вселенського собору ці листи Вигілія були написані на чотирьох вставних сторінках без пагінації між 15 і 16 листами. A потім в патріаршому архіві знайдений був і інший екземпляр діянь V собору, без цих вставок.

Таким чином, доказів монофелітської доктрини в діяннях собору не знайшлося. Тоді імператор просив Макарія і Стефана висунути наступну серію їх аргументів від святих Отців. Вони подали два томи виписок з Отців. Їх читанню було присвячене все 5-е засідання 7 грудня. Імператор надав їм повну свободу і запитав: “чи не хочуть вони ще що-небудь заявити?” На це Макарій і його однодумці заготовили до наступного 6-го засідання ще третій том виписок. Всі ці томи були запечатані під наглядом імператорських чиновників, депутатів від собору і римських легатів, щоб надалі не було суперечки про невірності цитат або спотворень окремих слів на соборі. A копії цих трьох томів вручені були отцям собору для перечитування, обговорення і формулювання заперечень. При цьому папські легати зробили попередження, що збір цитат Макарія Антіохийського і його послідовників Стефана, Петра (єпископа Никомидійського) і Соломона (єпископа Кланейського) нічого ще не доводить. І це тому, що: 1) цитати відірвані від контексту, 2) вони говорять не про Христа в плоті, а про єдність волі в Св. Трійці; більше цього, легати, просили перевірити ці цитати з отців за текстами творінь цих отців, що зберігаються в патріаршій бібліотеці. Самі легати представили також том виписок з святих отців про дві волі. Цей том був прочитаний на наступному, 7-му, засіданні і теж опечатаний в такому ж порядку, як і перші три томи монофелітів. A Георгій Константинопольський і Макарій Антіохійський одержали копії з цього римського тому. Загальні засідання були перервані на цілих два місяці. Всім надана можливість вивчати писання отців і зібрані цитати і спокійно, сумлінно з’ясувати і сформулювати свою власну думку [4, с. 690]. Лише 7 березня наступного 681 р. скликано було 8-е засідання собору. На ньому імператор звернувся з питанням до патріархів Сходу – Георгію Константинопольському і Макарію Антіохійському. Георгій урочисто засвідчив, що на підставі спокійного вивчення текстів отців він дійшов твердого визнання двох воль в Христі. Слідом за Георгієм і всі єпископи Константинопольського патріархату приєдналися до цієї заяви. Георгій після цього на знак переконливості у своїй православності просив імператора відновити в диптихах марно викреслене ім’я папи Віталія. Імператор погодився, і собор вітав його урочистими компліментами, порівнюючи із стовпами православ’я Костянтином Великим, Феодосієм Великим, Маркіаном і Юстиніаном. Після цього імператор перейшов до допиту Макарія Антіохійського. Принесені були в запечатаному вигляді три макарієвих томи цитат. Макарій визнав, що друк автентичний. Їх роздрукували для читання. Але ще до читання цитат Макарій представив заготовлену формулу свого розуміння питання про волі в Христі.

Цей письмовий виклад разом з усними додатками Макарія і виявилися для собору найголовнішими документами монофелітства. Собор його розібрав і відкинув. Макарій виходив з халкідонського затвердження двох природ. Але, говорив він, “воля в Христі одна, бо в Ньому не було гріха», тобто грішної людської волі. Помилка тут в змішуванні гріха з волею. “Таким чином, слово Бога не здійснювало нічого, ні божественного, як Бог, ні людського, як людина, але творило нову, єдину “людську” дію.” – “Неможливо, щоб в одному ХристіБозізнаходилися одночасно двіволі або взаємно протилежні, або абсолютно однакових. Вчення церкви повчає нас, що “плоть” Господня ніколи не проводила свого природного руху окремо і за своїм прагненням, всупереч вказівці сполученого з нею в іпостась слова Бога. Скажу прямо: як наше тіло управляється, прикрашається і упорядковується розумною і мислячою душею, так і в Господі Христі весь людський склад Його керується завжди і у в усьому Божеством Самого Слова”. На пряме питання імператора Макарій категорично відкинув діофелітство – дві волі: “Я не скажу, що дві природні волі або що дві природні дії в домобудівництві втілення Господа Нашого Ісуса Христа, хоча б мене розрубали на дрібні частини і кинули в море.” Макарія дуже збивали з пантелику цитати з отців, особливо з Афанасія Великого про безгрішність людської природи Христа, рівної Адаму до гріхопадіння. Макарій, виходячи з цього вважав, що і в Адамі до гріхопадіння гріха не було, тому що не було в ньому і людської волі, і що в Адамі воля була одна, але не людська, а божественна. В подальших засіданнях про цей пункт з Макарієм сперечався сицилійський чернець Феофан. Ченці з Сицилії принесли з собою і інші писання Макарія, що погіршилися в їх середовищі в цій західній області. На питання Феофана: “Чи мав Адам природну волю?” Макарій відповідав: “Адам мав волю самовладну і вільну, тому що до злочину він мав божественну волю, бажав того ж, що і Бог.” Проти химерності такої думки підняв голос весь собор. Отці говорили: “Яке безглузде богохульство! Якщо Адам до падіння мав божественну волю, то, означає, що він був єдиносущний Богу і воля Адама була незмінною. Оскільки ж він змінився, переступив заповіді і підпав смерті? Що має одну волю з Богом – незмінне”. За рядом засідань були прочитані і розібрані всі цитати Макарія з отців. Між іншим було встановлено, що у Аполлінарія було вчення про “одну дію, енергію.” Це багатьох врозумило. На 10-му засіданні (8 березня) єпископ Мілетинський Феодор і декілька його однодумців, що на початку собору тяжіли до Макарія, представили письмове сповідання двох воль в Христі.

A ще незадовго перед тим (7 березня 681 р.) Феодор Мілетинський по намові Макарія подав заяву про бажаний компроміс, прикриваючись своєю сільською неписьменністю. A саме: “Щоб ніхто не смів переступити або переінакшувати стародавніх визначень віри, встановлених отцями Церкви для спасіння всіх. A також, щоб ніхто не піддавався засудженню тих, що раніше вчили, як про одну дію і одну волю, так і про дві дії і дві волі. Хай ніхто з того або того боку не піддається засудженню в цьому.” Ця так звана наївність одразу ж була викрита, що незабаром штовхнуло Феодора до повного розкаяння [8, с. 534]. Серед учасників собору майже вже не залишалося монофелітів. Доля Макарія визначалась сама собою. Світські голови собору пропонували дати Макарію ще час для розкаяння, але собор не погодився, бачачи упертість Макарія. Вирок про позбавлення його сану говорить про Макарія, що він “натягнув шию, як залізний нерв, обличчя зробив мідним, вуха заткнув від слухання, серцем уперся в неслухняність закону.” На місце Макарія антіохійським клірикам було надане право вибрати нового патріарха. І вони вибрали Феофана. Після суперечок з Макарієм були прочитані документи історичного минулого: послання Софронія, “Глави” Кира, лист Сергія, відповідь Гонорія. Послання Софронія було визнано православним, а інші документи знехтувані і анафематствувані. Це відбулося на 13-му засіданні 28 березня 681 р. B протоколі про згадані єретичні твори записано: “Ми їх знаходимо повністю чужими апостольським догматам, визначенням святих соборів і всіх авторитетних отців і що йдуть услід за помилковими ученнями єретиків; ми їх відкидаємо повністю і проклинаємо, як духовно-шкідливі”. “Повинні були зникнути з церкви імена: Сергія, який перший написав про це нечестиве вчення, Кира Олександрійського, Пірра, Павла і Петра Константинопольських і Феодора Фаранського, всіх засуджених в листі ІІапи Агафона до імператора. Ми їх всіх анафематствуємо. З ними разом повинен бути викинутий з Божої кафоличної церкви і анафематствований, і покійний папа Стародавнього Риму Гонорій, оскільки ми знайшли по його писаннях, адресованих до Сергія, що він у всьому дотримувався його думки і підтвердив нечестиві догмати” [8, с. 535]

Це засудження Гонорія було мовчки прийнято легатами. Собор тут явно виділяє це, як своє рішення, а в листі до папи Агафона приєднує ім’я Гонорія до імен, засуджених ще папою Феодором. Ясно, що монофеліти, засуджені папою Агафоном, мають в своєму складі і Гонорія. На собор принесені були архіваріусом присяги і всі догматичні листування патріархії з архіву. Зачитані були лист патріарха Пірра папі Іоанну IV, 2-й лист папи Гонорія і деякі інші листи. Собор визначив, що всі ці писання шкідливі для спасіння душі і наказав їх спалити. A читання листів Константинопольських патріархів після Петра, тобто патріархів Фоми, Іоанна і Костянтина, привело собор до висновку, що в них немає жодної суперечності з православним ученням. Таким чином, і другий лист Гонорія, в якому він явно прагнув поправити себе, не врятував його в очах собору. 14-е засідання (5 квітня) цілком було присвячено доповіді про відкриті ще раніше фальсифікації в актах V Вселенського собору. Архівні розшуки привели до наступного результату. На соборі спочатку фігурували два кодекси: пергаментний, в двох томах, і папірусовий, такий, що містив у собі тільки 7-е засідання V Вселенського собору. B тому і другому були підроблені документи, тобто лист патріарха Міни до папи Вигілія і два листи Вигілія до Юстиніана і Феодора. Але в новознайденому архіваріусом Георгієм кодексі жодного з цих документів не було. Підробку помітив Макровій, єпископ Селевкії Ісаврійської, що була в межах Антіохійського патріархату. Якийсь магістер Пилип давав йому екземпляр Діянь V собору. B цьому екземплярі була ця сама вставка в тексті 7-го засідання. Магістер Пилип говорив тоді Макровію, що даний екземпляр він одержав з рук ченця Стефана, учня Макарія Антіохійського. Макровій незабаром був у Макарія особисто і тоді своїми очима побачив і переконався в тому, що почерк вставок належить особистому писареві при патріарху Макарію, ченцю Георгію. З допитів, викликаних на собор, Георгія з’ясувалося, що в розпалі суперечок про волі Макарій і Стефан посилено копіювали здобуті з архіву Константинопольської патріархії підроблені листи Вигілія і Міни і вставляли ці листи у всі доступні їм екземпляри Діянь V собору. І Георгію було відомо, що і в екземплярі Пилипа вставка зроблена рукою Стефана. Залучений був на собор і переписувач єдиного латинського інтерпольованого екземпляра діянь вчитель латинської мови священик Костянтин. Фальсифікація розкрита була з вражаючою ефектністю. Собору залишалося тільки анафематствувати тих фальсифікаторів. Настав Великдень 681 р., – 14 квітня. Імператор надав честь служити пасхальну літургію в Св. Софії папському легату, єпископу Іоанну Порту Римського за латинським обрядом. З нагоди свята імператор видав декілька указів на користь папського престолу. Після Великодня 15-е засідання собору 26 квітня було присвячене одній вимушеній демонстрації. Якийсь чернець Поліхроній своєю демагогією здобув таку вагу в очах чернецтва, що собор змирився, погодившись виконати запропонований ченцем досвід – воскресити померлого на доказ істини монофелітства. Чернець запевняв народ, що ця істина відкрита йому у видінні. Він почав перед мерцем вигукувати і робити молитовні жести, шепотіти йому щось у вуха. Божевільного терпіли цілих дві години. Натовп отверезів і міг би покінчити з ним. Собор справедливо проголосив перед народом: “Анафема новому Симону Волхву, анафема обманщику народу!” [2, с. 471]

Собор взагалі хотів розсіяти монофелітську спокусу шляхом вичерпання всіх способів вільного переконання. Тому після досвіду з ченцем Поліхронієм він присвятив одне засідання – 16-е (9 серпня) бесіді з одним сірійцем, пресвітером Костянтином з Анамії. Міркуючи по-сирійськи і не цілком розуміючи грецькі поняття “іпостасіс” і “енергія», він щиро стверджував, що за Халкідоном, слід визнавати в Христі одну “іпостасіс” і дві “фісіс», але волю – одну, божественну. Він згоден визнати і дві енергії, як дві властивості двох природ, але не дві волі. Одна воля у Св. Трійці. Одна ж воля і у Бога Слова, що втілився. Собор запитував: “Одна воля, яку ти визнаєш в слові Бога, що втілилося, належить до Його природи божественної чи до людської?” Костянтин відповідав: “Я визнаю, що воля належить у Христі Божеству.” Собор питає: “А людська природа Христа чи має волю чи ні?” Костянтин: “Так, людська природа в Христі мала цю волю, але тимчасово, від утроби матері до Христа. І все-таки я визнаю це тільки властивістю.” Собор запитав: “Так що ж? Хіба після Хреста Христос покинув людську природу?” Костянтин відповів: “У Христа не залишилося людської волі; вона покинута разом з плоттю і кров’ю, як тільки Він перестав мати потребу, пити, спати... або ходити. Що хоча в Христі і була, окрім волі божественної, і людська, але тепер її немає більш в Христі. Христос залишив її і стягнув з Себе разом з плоттю і кров’ю.” Собор визнав це за суміш аполлінаріанства з маніхейством і виголосив на це анафему.

Догматичне визначення собору
Завершальне 18-е засідання було призначене на 16 вересня. До нього заготовлене було і віровизначення. Зібралися 174 єпископи. І з’явився знову для головування імператор. B opocі собору були повторені віровизначення Вселенських соборів: Нікейського, Константинопольського, головної частини Халкідонського з доповненнями з ороса V Вселенського собору і, нарешті, нове віровизначення: «Проповідуємо також за вченням святих отців, що в Ньому і дві природні волі, і два природні бажання, і дві природні дії нероздільні, незмінні, нерозлучні, незлитні. І дві природні волі не протилежні одна іншій, як говорили нечестиві єретики, – так не буде! Але Його людське бажання не суперечить (= не стоїть в протилежності фактично) і не протиборствує (= не опирається навмисно), іде слідом або, краще сказати, підкоряється Його божественному і всемогутньому бажанню». На питання імператора: чи всі згодні проголосити цей орос? Собор відповів позитивно. Тоді імператор виголосив перед Собором промову, повторюючи в ній, що, скликаючи собор, він мав на увазі виключно питання чистоти віри і церковного миру. Потім від імені собору була прочитана імператору у відповідь промова, повна візантійського красномовства і щирої радості про торжество православ’я. У мові яскраво підкреслена висунута православна характеристика Риму за аналогією з IV Вселенським собором. У ній мовилося: “Риму – старець простягнув тобі (імператору) богонаписане сповідування. Хартія перетворила вечір на день, чорнило видавало світло, через Агафона говорив Петро, і разом з Царюючим Вседержителем ухвалював ти – самодержець, ти – богопоставленний. І пам’ятником цього є позбавлення влади, а віра повстає, і згода народів складається в справжню красу. “Піднялося сонце і місяць став у чині своєму” (Ав. 3:11). Піднялося сонце до світла, це означає: твій розум піднявся до сонця правди, чисто побачив Найчистішого і приніс нам звідти заспокоєння. І місяць став в чині своєму, – це означає: церква – наречена Христова – одягається в своє благоліпне обрання і прикрашається благочестям і, цілком відновивши чистоту православ’я, сяє світові твердим спокоєм” [2, с. 472]

Ухвали Собору було прийнято без подальших суперечок. Проте зрозумілоо, що широка підтримка, якою користувався протягом декількох десятиліть «моноенергетичний» підхід до христології, свідчить про його привабливість для тих багатьох представників східного християнства протягом довгих сторіч, що намагалися примирити кирилівські погляди з халкідонською формулою. Легкість, з якою моноенергізм (або монофелізм) зробив навіть сам Халкідон прийнятним для багатьох монофізитів у Вірменії, Сирії і в Єгипті показує, що саме в ньому полягала суть монофізитського розуміння єдності в Христі. Імператор закріпив своїм підписом всі п’ять екземплярів діянь, призначених для розсилки п’яти патріаршим престолам. Особливий лист від собору був направлений папі Агафону. Він також сповнений урочистої радості. Папа називається “ справжнім лікарем недуги церкви.” Йому, що сидить на першому престолі, затвердженому на скелі віри, належить турбота про те, що належить робити. Собор скинув єресь, слідуючи згідно з ухвалою, яку ще раніше прийняв папа проти єресіархів, вимовив анафему на Феодора, Сергія, Гонорія, Кира... Негайно після закінчення собору імператор оприлюднив свій стверджувальний маніфест, за яким рішення собору набувало статусу державного закону. B третьому атріумі храму св. Софії був вивішений перший екземпляр цього едикту.

B ньому, між іншим, дуже різко кваліфікується єретична провина папи Гонорія. Він названий “скріплювачем єресі, який заплутався у власних суперечностях. У переліку єретиків, починаючи від Симона Волхва, про папу Гонорії мовиться, що “він зі всіма іншими спільник і супутник, і стовп єресі.” Цитуючи орос собору, імператор повеліває, щоб “ніхто не наважувався складати іншої віри і поширювати доктрину про одну волю і одну енергію. Не можна шукати спасіння в іншій вірі, окрім православної.” Хто не послухає, будь він єпископом або кліриком, або ченцем – буде осуджений; чиновник позбавляється посади і майна; пересічний громадянин буде вигнаним з столиці і інших міст. He встигли папські легати ще виїхати з Константинополя, як була одержана звістка про смерть папи Агафона. Новому папі – Леву II – імператор написав новий лист, в якому виклав історію всієї справи і, крім того, посилав до папи засудженого Макарія Антіохійського і декількох його учнів, щоб папа здійснив над ними суд “мечем свого слова.” Цього суду папи просив сам Макарій з його учнями. Папа Лев II відповів імператору листом, що затверджував ухвалу VI Вселенського собору і анафематствував єретиків: Арія... Феодора, Кира... Гонорія. B своєму супровідному листі до іспанських єпископів Лев II також повідомляє, що “Вселенський ісвятий VI собор анафематствував єретиків. Майже в тих же словах папа Лев II засуджує Гонорія і в листі до іспанського короля Ервігу. Після того, як пізніше VII Вселенський собор підтвердив цю анафему на Гонорія, папа Адріан II (867-872 рр.) прагнув делікатно тлумачити цей гіркий для престижу римської кафедри факт принаймні так, що Гонорій, хоч і був дійсно винен в єресі і засуджений Вселенським собором, але засуджений лише тому, що сама Римська церква заздалегідь (в особі папи Агафона) засудила Гонорія (тобто ніби то Римську церкву ніхто не має права судити). Це перетлумачення дипломатичної неточності самого VI собору. “Бо дозволено східним виголосити анафему на Гонорія по смерті його. Проте слід знати, що це відбулося тому, що він звинувачений в єресі. A тільки із-за неї однієї дозволяється меншим противитися наказам старших. Хоча б у такому разі і не було прямого дозволу кому-небудь вимовляти засудження ні з боку патріархів, ні інших їх заступників. Якщо тільки цьому не передував би авторитет згоди першосвятителя першого престолу”.

Аргумент цей фальшивий, бо і Іоанн IV, і Феодор, і Агафон “покривали” Гонорія, а не засуджували. Факт для ватиканської доктрини неприємний. З східної точки зору в ньому не повинно бути нічого неприйнятного, раз сам Схід на VI Вселенському соборі (і не вперше) мужньо і безстрашно засудив в єресі майже всіх своїх патріархів: Олександрійського, Антіохійського і цілий ряд патріархів Константинопольських. З погляду справедливості не могло бути ніяких підстав зважати на Римського патріарха. B цьому була навіть деяка утіха. До числа єретиків, яких слід було б назвати по іменах, відносилися, звичайно, і імператори, в даному випадку Іраклій і Конста. Але... імператорів прийнято було не торкатися. Вони на церкву тиснули (Екфесіс, Типос), вони єресь вводили, але відповідати примушували тільки пастирів. Так було завжди. Коли ж імператори, узаконюючи ороси Собору, карали за непослух не тільки пастирів, але й мирян. Цим вони підкреслювали несправедливість їх статусу поза судом Церкви і слабкість самої ієрархії [4, с. 692]. Є ще одна несправедливість імператорської влади, яка накладає тінь і на Шостий Вселенський Собор. Собор щедро осипав імператора компліментами за підтримку Православ’я. Але він взагалі не згадав про двох стовпів Православ’я і мучеників, силою і прикладом яких, звичайно, надихалися отці Собору. Ні папа Мартин, ні папа Максим Сповідник не згадуються в обширних матеріалах Собору жодним словом! Це знову ж таки з політичних мотивів, бо офіційно вважалось, що святі Мартин і Максим постраждали не за віру, а як політичні злочинці. Так політичний тиск тяжів і над Вселенськими Соборами. Таким чином, під час Костянтина IV візантійський уряд був категорично проти монофізітства і монофелітства. Олександрійський, Єрусалимський і Антіохийський патріархати, відірвані від імперії арабським завоюванням, проте брали участь в шостому Вселенському соборі, пославши своїх представників. Антіохійський патріарх Макарій, який, очевидно, жив в Константинополі і мав під своєю юрисдикцією тільки Килікію і Ісаврію, виступав на соборі захисником монофелітства, за що був позбавлений сану і відлучений від церкви. Ухвали шостого собору показали Сірії, Палестині і Єгипту, що Константинополь відмовився від бажання знайти шлях до релігійного примирення з провінціями, які не входили більш до складу Візантійської імперії. Релігійний мир з Римом був досягнутий шляхом рішучого відчуження від монофізітського і монофелітського населення східних провінцій. Остання обставина сприяла подальшому зміцненню влади арабів в цих провінціях. Сірія, Палестина і Єгипет остаточно відокремилися від Візантійської імперії.

ДОГМАТ 170-ти СВЯТИХ ОТЦІВ ШОСТОГО ВСЕЛЕНСЬКОГО СОБОРУ В КОНСТАНТИНОПОЛІ, ПРО ДВІ ВОЛІ Й ДІЇ В ГОС ПОДІ НАШОМУ ІСУСІ ХРИСТІ
І дві істотні волі чи бажання в Ньому, і дві істотні дії, нерозлучно, незмінно, нероздільно, незлитно, за вченням святих отців наших, – сповідуємо так само: Його ж два природні бажання не суперечливі, – щоб не було так, як навчають нечестиві єретики, – бо людська Його воля поступається, не суперечить (або не протиборствує), а підкоряється Його божественній і всемогутній волі. Отже, на цьому в основному, можна сказати, була завершена епоха христологічних суперечок. Преп. Максим виявився гідним завершувачем справи своїх великих попередників, бо саме його богослів’я стало основою для формулювання православного вчення про Боговтілення і для торжества Православ’я. Монофелітство припинило своє існування у Візантії, але як пережиток, законсервувалося в одній з груп сірійців в Лівані.

протоієрей Михаїл Лесюк

1. Болотов В. В. проф. Лекции по Истории Древней Церкви. В 4 т. Т.4. М., 1994. – 560 с.
2. Деяние Вселенских Соборов. Т. 1 – 2. – Спб.: Свято-Троицкая Сергеева Лавра, 2008. – 597 с.
3. Дворкин А. Очерки по истории Вселенской Православной Церкви. – Нижний Новгород.: Христианская библиотека, 2005. – 925с.
4. Карташев А.В. Вселенские Соборы. – М.: Эскимо, 2006. – 801 с.
5. Куртц С. Очерк церковной истории Церкви Вселенской до IX века. – СПб., 1868. – 348с.
6. Саган О. Н. Вселенське Православя: суть, історія, сучасний стан. – К.: Світ знань, 2004. – 909 с.
7. Смирнов П., прот. История христианской православной Церкви. – М., 1998. – 420 с.
8. Спасский А. А. История догматических движений в епоху Вселенских соборов. М.: Новая книга, 1995. – 648 с.